на головну    

                             Правові наслідки спливу позовної давності.

   В.Цікало

                       асистент кафедри цивільного права і процесу,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

Юридичний факультет, вул.Університетська, 1, 79000 Львів,Україна,

        E-mail : vasyl@yahoo.com

     Позовна давність не є часовою межею для звернення з позовом до суду.Її пропущення має своїм наслідком розгляд і вирішення справи по суті, яке полягає у відмові в задоволенні позовних вимог.Сплив позовної давності не може бути підставою для відмови у прийнятті позовної заяви,закриття провадження по справі або залишення заяви без розгляду. На це нераз зверталась увага вищою судовою інстанцією. Так,в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР по справі Л. було відзначено: якщо суд визнає неможливим захистити право зі спливом позовної давності, він повинен відмовити у позові, а не закривати справу провадженням,як це зробив районний суд[1]. В іншому випадку, Ю. подав позов до К. і В. про захист честі, гідності та ділової репутації після спливу позовної давності. Клопотання позивача про поновлення строку позовної давності військовий суд гарнізону залишив без задоволення, а його позовну заяву - без розгляду. В ухвалі військової колегії Верховного Суду України по справі Ю. зазначалося: коли в результаті дослідження у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.80 ЦК України постановляє рішення,яким відмовляє в позові у зв”язку із закінченням давності,а при визнанні причин пропущення такого строку поважними, порушене право має бути захищене. Якщо ж буде встановлено, що право позивача,про захист якого він просить,не порушено, постановляється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропущення строку давності. Залишення позову без розгляду з причин пропущення позовної давності,як це було зроблено судом першої інстанції, суперечить Цивільному кодексу України[2].

     Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках,коли буде доведено існування самого суб”єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб”єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності,а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

     Суди України, однак, не завжди дотримуються цього правила.

     При розгляді справи за позовом С. до ВАТ  та ліквідаційної комісії приватного підприємства про поновлення на роботі, суд встановив,що позивачка була звільнена з роботи законно і без поважних причин пропустила місячний строк для звернення до суду згідно із ст.233 КЗпП України. Рішенням  районного суду С. відмовлено у задоволенні позову у зв”язку із пропущенням строку для звернення до суду[3]. Таке судове рішення не узгоджується з ч.4 п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6.11.92 р. “Про практику розгляду судами трудових спорів”, де передбачено,що зі спливом місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог. Пленум Верховного Суду України в такий спосіб рекомендує судам відмовляти у позовах про поновлення на роботі за безпідставністю,якщо звільнення було законним. Разом з тим, його позиція є дуже спірною. Адже,відмова в позові за безпідставністю вимоги не може  поєднуватися із пропуском строків давності. Вона є наслідком відсутності суб”єктивного права у позивача або факту його порушення чи оспорювання. Оскільки, позовна давність розпочинає свій перебіг з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права,то у разі недоведеності такого порушення плин строку для звернення до суду не може розпочатися, а звідси, - він і не може бути пропущений.

     Відмова в позові як наслідок спливу позовної давності позбавляє заінтересовану особу можливості здійснити своє матеріальне право примусово. Це означає припинення права на захист. І хоча втрата права на захист після закінчення позовної давності загалом не викликає сумнівів у юридичній літературі, питання про долю самого суб”єктивного матеріального права,що його супроводжує право на захист,залишається спірним. Суть спору зводиться до того, чи припиняється зі спливом позовної давності суб”єктивне матеріальне право,чи воно продовжує існувати незалежно від погашення права на захист.

     Причиною такої невизначеності,на мій погляд, є відсутність у законі положення, яке б безпосередньо стосувалося долі суб”єктивного матеріального права після спливу позовної давності. Існуючі правові норми дають підстави вченим робити протилежні висновки щодо одного і того ж питання. Такий стан   цивільного законодавства України прямо відображається і на судовій практиці. Суди,відмовляючи в позові у зв”язку з пропущенням позовної давності, в рішенні не дають відповіді на питання про долю суб”єктивного матеріального права, залишаючи її теоретикам.

     К. звернувся до ДКЛ № 3, Лікарсько-санітарної служби залізниці з позовом про стягнення 215 грн. доплат до заробітної плати. Розглянувши справу, суд прийшов до висновку, що позивач пропустив трьохмісячний строк на звернення в суд з позовом без поважних причин, а отже в захисті слід відмовити. Рішенням районного суду К., в позові відмовлено через пропущення строку для звернення в суд[4]. Питання про долю суб”єктивного матеріального права К. на виплату йому 215 грн. доплат до заробітної плати залишилось без відповіді.

     На розгляд арбітражного суду надійшов спір за позовом комерційного банку до ВАТ про стягнення 53 072 грн. 91 коп. суми кредиту та відсотків за користування ним.Розглянувши позовну заяву з доданими до неї матеріалами,заперечення відповідача та заслухавши представників сторін,арбітражний суд встановив: між сторонами було укладено кредитний договір з терміном погашення до 9.11.95 р.Позов було заявлено після спливу позовної давності.Закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в позові. Суд не встановив поважних причин для поновлення строку позовної давності.На підставі ст.80 ЦК України арбітражний суд вирішив у задоволенні позову відмовити[5].І в цьому випадку,вже арбітражний суд,не зазначив у рішенні,яка доля права за договором,що виникло у  комерційного банку.

     Незважаючи на те,що у наведених судових рішеннях прямо не вказується,що відбувається із матеріальним суб”єктивним правом позивача,з впевненістю можна стверджувати: доля його у цих випадках є вирішеною.

     Відповідно до ч.1 ст.80 ЦК України,яка називається “Наслідки закінчення строку позовної давності”,сплив позовної давності до моменту пред”явлення позову є підставою для відмови у його задоволенні.Передбачивши таке положення,законодавець,тим самим,встановив часову межу у здійсненні суб”єктивного матеріального права за допомогою сили державного примусу.Після спливу позовної давності суб”єктивне право не може бути реалізовано всупереч і поза волею зобов”язаної колись особи не лише за допомогою апарату держави,але й іншими способами,передбаченими законом.Наприклад,не допускається зарахування вимог, по яких минув строк позовної давності(ст.218 ЦК України),нотаріус не вчиняє виконавчого напису,якщо з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років(ст.88 Закону України “Про нотаріат”).Позовною давністю,таким чином,погашається право на захист,внаслідок чого суб”єктивне матеріальне право стає незахищеним.В цьому контексті слід погодитись з думкою професора Олександра Огоновського,який вважав,що з втратою позову правова вимога стає  безуспішною і втраченою,оскільки можливість примусового її здійснення ударемнена,а в межах безуспішності задавненої вимоги стає безуспішним і саме право,із якого дотична вимога виникла[6].Точка зору за якою матеріальне суб”єктивне право після спливу позовної давності не втрачається,а продовжує існувати,виразниками якої були ПоповБ.,Новіцький І.,Черепахін Б.,Кириллова М. та ін.,має істотні вади.

     Важко погодитись із доводами М.Я.Кириллової,яка посилаючись на ст.ст.74 та 80 ЦК,робить висновок про те,що матеріальне суб”єктивне право після спливу позовної давності продовжує існувати.Згідно з ст.74 ЦК України вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом,арбітражним або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.На думку Кириллової,якщо б внаслідок спливу позовної давності припинялось порушене суб”єктивне право,суд повинен був би відмовляти у прийнятті позовної заяви,однак він цього не робить.На противагу цій думці професор Суханов Є.А. вважає,що суд не має права відмовляти у розгляді позовної вимоги,зокрема тому,що лише в результаті судового розгляду можна встановити,чи дійсно спливла позовна давність і чи не мали місце обставини,які були причиною її перерви,зупинення чи поновлення[7].

     Як на мене,то в наведеній нормі,законодавець свідомо вдався до правової фікції,щоб застерегти суди від прийняття незаконних рішень.Справа в тому,що на момент одержання позову суд не може достеменно зробити висновок про закінчення строку позовної давності,він може лише встановити,що з моменту, на який вказує позивач, минуло більше трьох років( у випадку із скороченими строками- менш тривалий період часу).Для того,щоб зробити висновок про те,що позовна давність спливла необхідно встановити чи належало позивачу суб”єктивне право про захист якого він просить,чи воно порушувалося відповідачем,і якщо так,то з якого моменту про це дізналася або повинна була дізнатися управнена особа,чи протягом перебігу строку давності він не зупинявся або не переривався,і нарешті,чи не було поважних причин його пропущення.Всі ці обставини можуть бути встановлені виключно в судовому засіданні під час розгляду справи по суті.Відмова у прийнятті позовної заяви автоматично призводила б до неможливості встановлення цих обставин,які тісно пов”язані з позовною давністю.Тому зрозуміло,чому закон зобов”язує суди приймати до розгляду всі вимоги про захист порушеного права,навіть,якщо на перший погляд могло скластися враження про пропущення позовної давності.

     У ч.2 ст.80 ЦК,де передбачено обов”язок суду захистити порушене право,якщо він визнає причину пропущення позовної давності поважною,М.Я.Кириллова вбачала повноваження суду на поновлення строків позовної давності.Аналізуючи відповідну норму закону вона робить несподіваний висновок.Логічно розмірковуючи,можна продовжити думку законодавця доповненням,якщо причини пропущення строку давності виявляться неповажними,то це порушене право захисту не підлягає[8].

     За переконанням автора суд вирішує питання про те захищати чи не захищати існуюче порушене право в зв”язку з тим,що пропущено строк позовної давності.Стосовно повноваження суду поновлювати строки давності,то в ч.2 ст.80 ЦК України таке не передбачено.На підставі досліджених матеріалів справи суд встановлює,що суб”єктивне право,про захист якого просить позивач,останньому дійсно належить,воно було порушено відповідачем,про,що дізнався позивач.Крім того,суд повинен переконатися,що з моменту коли заявнику стало відомо про порушення його права і до моменту звернення з позовом,ним було пропущено строк позовної давності з урахуванням положень закону про його зупинення та перерву,однак для цього були поважні причини.А оскільки пропущення давності сталося з поважних причин,то її не можна вважати такою,що спливла.

     Сплив позовної давності можливий лише за певних умов,передбачених законом,в тому числі,і за умови відсутності поважних причин її пропущення. Відмова в позові неможлива,якщо причини пропущення позовної давності були поважними.Таким чином,суд не поновлює позовну давність,а захищає порушене право,якщо встановить,що вона пропущена з поважних причин.Що ж до продовження “думки законодавця”,висловленої у цій нормі,то її треба розуміти як визнання припинення суб”єктивного права,його погашення зі спливом давності.А те,чого не існує,не може підлягати захистові.

     Концепція збереження суб”єктивного права після припинення права на захист не узгоджується із сутністю права взагалі,сутністю суб”єктивного права зокрема,оскільки правом не може вважатися благо,яке втратило примусовість свого здійснення[9].

     Положення ст.82 ЦК України,згідно з яким в разі виконання зобов”язання боржником після закінчення строку позовної давності він не вправі вимагати повернення виконаного,хоч би в момент виконання він і не знав про закінчення строку давності,не дає підстав стверджувати про збереження суб”єктивного матеріального права.На мій погляд,законодавець вживає терміни зобов”язання і боржник у минулому часі,маючи на увазі те,чого уже немає.Для усунення нечіткості законодавчого формулювання,пропоную викласти відповідну статтю Цивільного кодексу у такій редакції: “В разі виконання погашеного зобов”язання колишнім боржником після спливу позовної давності він не має права вимагати повернення виконаного,хоч би в момент виконання він і не знав про сплив давностї”.До цього можна додати,що з прийняттям нового Цивільного кодексу України,в якому передбачено застосування правових наслідків спливу позовної давності лише за заявою заінтересованої сторони в спорі,ситуації, коли б колишній боржник в момент виконання не знав про сплив позовної давності,стануть взагалі неможливими.Виконуючи погашене давністю зобов”язання,колишній боржник завжди знатиме,що позовна давність закінчилася,бо застосувати правові наслідки її спливу суд зможе лише за його заявою.

     Дійти висновку про те,що зі спливом позовної давності матеріальне суб”єктивне право припиняє своє існування,можна і на підставі положень окремих нормативних актів України.

     Так,відповідно до ч.4 ст.76 Закону України “Про використання ядерної енергіїї та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 року право на відшкодування ядерної шкоди,заподіяної майну або навколишньому природному середовищу втрачає силу,якщо позов не подано протягом трьох років від дня,коли особа,якій завдано ядерної шкоди,знала або мала знати про таку шкоду і про оператора,який є відповідальним за цю шкоду.

     На таких же засадах побудовано і податкове законодавство України,яке містить поняття безповоротна фінансова допомога та безнадійна заборгованість.Відповідно до п.1.22 ст.1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року під безповоротною фінансовою допомогою розуміється сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою,що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності.

     Безнадійна заборгованість згідно з п.1.25 цієї ж статті- це заборгованість по зобов”язаннях,за якою минув строк позовної давності.Підстави стверджувати,що спливом позовної давності погашається суб”єктивне матеріальне право,яке є елементом зобов”язання,дають відповідні положення ст.ст.4 та 5 згаданого закону.Суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку на прибуток підприємств у звітному періоді, включаються у його валовий доход,і таким чином,- в об”єкт оподаткування.Що стосується сум безнадійної заборгованості,то вони після спливу позовної давності включаються до валових витрат платника податку,і відповідно,виключаються із його об”єкта оподаткування.

     На підставі наведених міркувань та законодавчих положень хочу приєднатись до позиціїї професора Ромовської,яка вважає,що зі спливом позовної давності незахищене суб”єктивне право повинно вважатися втраченим[10].

на головну                                                                               на початок